"Моя література в моїх листах” – писав колись Стефаник. І це справді так. Його листи справляють іноді таке сильне враження,  такі  вони  викінчені  по  формі,  що  здаються  не тільки  ескізами  до  задуманих  творів,  а  вже  завершеними літературними  творами  нового,  ще  не  знаного  жанру,  – писав М. Пархоменко. Однак листи Стефаника – це не лише образки,  начерки,  замальовки  чи  ескізи  його  майбутніх новел, емоційні переживання автора, творчі пошуки сюжету й літературних форм і вже готові знахідки, неповторна манера окремо вивершеного твору. Листи Стефаника до сучасників і сучасників до нього – ще й вагома складова вивчення як часу, в якому вони жили, так і їхнього життєпису, в якому відбилась доля не одного покоління. І тут епістолярна спадщина виступає не  лише  об’єктом  літературних  студій,  але  й  важливим історичним  джерелом,  причому  джерелом  об’єктивним, а  тому  таким,  яке  не  завжди  можна  було  підтасувати  під вимоги колишніх  радянських  аксіом  і  постулатів.  Тому багато імен було "забуто”. Забуто надовго. Але і в нинішню пору варварського колапсу духовності, зміщення ціннісних моральних вартостей і пріоритетів, світоглядних орієнтирів та потреб і  економічних надужить над культурою, вони і досі не можуть гідно повернутися в український культурний вимір, реабілітовані від більшовицької анафеми, зі своїм значним, але припорошеним пилом байдужості духовним спадком.